Я колись жив в Мурманську. Ще за совка.
Це такий своєрідний Вавілон – русскіє, українці, татари, і т.д.
Так от, майже завжди в компаніях, оці “русскіє” на четвертій хвилині видавали свій “ісконний йумарок”: “Так ти хахол? А знаєш как хахли називають зажигалку? Спалахуйка! Ги-ги-ги! А знаєш пачіму малдаванє воду в туалєте не пьют? Патамушта галова в унітаз нє пралазіт! Га-га-га! А знаєш скоко татар нада штоб лампачку закрутіть? Га-га-га!”, і т.д.
І ти дивишся на цього покидька, який взагалі унітаза не бачив в житті, і дивуєшся як така потвора може на світі жити. Яка зневага до інших, яке приниження “чурок”, “хачів” і “малдаван”, який пошук “опущених”.
Це в менталітеті, вихованні і їхній “культурі”. Це не у нас, а у них був лозунг “Бєй жидов, спасай рассію!” Та чому був. Він і залишився. Тому і війна можлива. Бо ґрунт підготовлений і добривами зневаги до інших наповнений.
Так от – практично вся “творчість” квартала – це і є той самий “ісконний йумарок”. Маасковскій. Із прицілом на московські корпоративи. Вони виникли як КВН Маслякова, і були там на ролі смішненьких мавпочок з хахляндії, і грали таку роль перед “бєлимі гаспадамі” на концертах і по саунам. Такі і залишилися. І сценарії їм пишуть такі ж “бєлиє гаспада”. Тільки тепер із новеньким українським паспортом. Не вміють іншого. Не мають інших тем. Кремлівського карлика чи кадирова обсміяти сцикотно, навіть вибачалися, коли звідти нагримали. А українці як телята. Їх можна обсцикати.
Правда під час кривавої війни уже “маасковскій гаварок” не прокотить, то нап’яли вишиваночки і продовжують срати на хахлів уже у вишиваночках на жирних пузах. А ті, хто ходять на ці “концерти” і ржуть із цієї сциканини на голови, очевидно не українці. Ну, не вважають себе українцями, раз терплять приниження. Нє, паспорти у них українські. Але поміняти на двоголову курку раз плюнути. А може вже є.
У нас війна українців проти московської орди. Треба єднання нації як ніколи. А тут в тилу якась шобла покидьків знищує ту єдність своїми “жартами”. Жарти це добре. Але не про мотузку в домі повішеного. Це вже за межею.
Автор: Сашко Лірник
