Народився я на початку зими 1973 року у чудовому мiстi над Днiпром – Кременчуцi. Потiм були садочок, школа, жовтенята, пiонери, комсомол. Все як у всiх, бо тодi неможливо було видiлитися з маси “совiтського народу”. Всi хлопцi у школi ходили в однакових костюмах, дiвчата – в однакових сукнях. Боронь Боже, було видiлитися чимось.
Але з приходом до влади в Совiтському Союзі Мiхаiла Горбачова все почало змiнюватися. Не вiдразу, з 1986 року, а поступово. Починаючи приблизно з 1988 року послабшали вимоги до учнiвської унiформи. Вже можна було приходити до школи в чому тобi заманеться i сперечатися з викладачами з будь-яких питань. Максимум, що можна було отримати – це запис до щоденника. Якщо вiн в тебе був.
Закiнчивши навеснi 1989 року восьмий клас школи я потрапив до залізничного технiкуму. Саме потрапив, бо був упевнений, що складу всi iспити. На перших же зборах групи мене обрали комсоргом. Це було вже не дуже популярним, адже більша частина групи не були комсомольцями. Але комсомол доживав останні роки і групі був потрібен комсорг. І нові комсомольці для партії. Отже, протягом року вся група мала комсомольські квитки. Прийом до комсомолу виглядав досить кумедно (в порівнянні з прийомом дво- чи трирічної давнини): складалася черга на прийом, кілька разів треба було прийти на комсомольські збори, “вивчити” Статут. І от знаменний день – приходить декілька чоловік, їм задається по два-три питання без сподівання на відповідь з їхнього боку і все – ти комсомолець. З одного боку було весело спостерігати все це, але підсвідомо розумієш, до чого це може призвести. Що врешті-решт і сталося: набравши купу нових членів, яким було все байдуже, він благополучно пішов в небуття.
Починаючи року з 1988 у республіканській пресі почали друкувати невідомі до цього часу факти з історії України, як то голодомори 1933 та 1947 років, дисидентський рух 60-х років тощо. Саме це спонукало мене до грунтовного вивчення історії держави. Нажаль, інформація в газетах подавалася дозовано, книжок майже не видавалося. Всі ці пошуки привели мене до Народного руху України за перебудову. І почалося: збори, розповсюдження листівок, агітація на виборах та референдумі за незалежність України. На компьютері, подарованому канадською діаспорою почав видаватися “Інформаційний Бюлетень”. На той час у Русі було досить багато молоді, яка наприкінці 1991 року створила молодіжну організацію СНУМ (Спілка націоналістичної української молоді) у Кременчуці. Але в результаті розбіжностей у верхівці протрималась вона недовго. Ще були спроби “посадити” на нашому грунті ПЛАСТ (хто незнає, це щось на зразок піонерів, але з іншою ідеологією). Поїздка до Тернополя на злет дала розуміння того, що на наших теренах (Наддніпрянська та Східна Україна) цей рух не приживеться. Ви запитаєте – чому? У нас інша культура і інше виховання. Ви коли-небудь бачили, щоб у ресторації хоч один відвідувач прочитав молитву перед тим як сісти до столу? А як часто в побуті ви чуєте українську мову? І цим все сказано.
Закінчивши 1993 року технікум залізничного транспорту потрапив до Харківського інституту інженерів транспорту, який потім було декілька разів перейменовано. Зупинились на Харківському Державному університеті залізничного транспорту. Закінчив я його 1995 року за власним бажанням, тобто відмовився дати хабара викладачеві за залік. Відповідно не отримав допуска до сесії. Далі – повернення до Кременчука. Місто за ці два роки дуже змінилося. На той час “Інформаційний Бюлетень” перетворився на щотижневу газету, куди мене й взяли працювати. Робота в “Інформаційному Бюлетні” багато чому мене навчила, за що я дуже вдячний беззмінному редакторові Тамарі Просяник. На початку 1998 року “Інформаційний Бюлетень” став найкращою міською газетою. Наприкінці того ж року сталося так, що виникли непорозуміння між мною та головною редакторкою і я залишив газету. Далі – “Вісник Кременчука”. Пропрацювавши у ньому півроку я отримав запрошення до “Якєлєв Ко”, потім – до НВП “С-НЕТ”. Де й працюю до цього часу.
01.12.2002
