Порівняння весняного наступу Росії та вересневого контрнаступу України, щоби зрозуміти причини таких різних результатів.
Росія
З самого початку війни Росія будувала свої наступальні операції вздовж основних магістралей та ключових населених пунктів. Це зрозуміло, адже російський наступ спирався насамперед на важкоброньовану техніку.
У цій війні ми бачили, як танкові колони намагалися штурмувати місто без будь-якого піхотного, авіаційного чи артилерійського прикриття. Це абсолютно провальна стратегія. Це призводило до того, що танкові колони потрапляли в засідки. Великі сили можуть бути заблоковані на вузьких напрямках, як ми бачили під Києвом, де колона техніки розтягнулася на десятки кілометрів.
З травня Росія дещо змінила тактику, все частіше використовуючи штурмові групи легкої піхоти (в основному мобілізовані в Луганську та Донецьку). Завдання яких – знайти слабке місце в обороні для подальшого прориву основних сил. Атаки супроводжувалися масованими артилерійськими обстрілами. У травні-червні Росія, очевидно, досягла максимуму в застосуванні своєї артилерії. У цей час кількість пострілів сягала 50-65 тисяч снарядів на добу, якщо спиратися на дані українських військових.
Але концепція російського наступу залишилася незмінною. Росія переходить від одного населеного пункту до іншого, пересуваючись по основних дорогах.
Недоліком такої стратегії є:
- великі військові втрати (адже росіяни здійснюють дуже багато штурмів, більшість з яких є невдалими);
- висока залежність від радянської артилерії, що вимагає інтенсивної логістики та великої кількості складів;
- повільність війни (замість одного штурму росіянам доводиться повторювати ту ж саму послідовність з кожним наступним містом).
Все це призвело до того, що в липні-серпні у Росії вже не вистачало сил для продовження масованого наступу. У липні росіяни називали це “оперативною паузою”, однак згодом “пауза” переросла у відступ і втечу російських солдатів з Харківської області.
Україна
Україна побудувала зовсім іншу концепцію наступу. Багато мобільних груп пересуваються не основними дорогами, а лісовими та степовими дорогами. Ці групи “заповнюють простір” між російськими військами, перерізають шляхи постачання і створюють ефект локального оточення. Після прориву лінії оборони друга наступальна лінія атакує російські позиції з різних напрямків.
Це вимагає високої координації дій та надійного зв’язку, щоб розуміти, де свій/чужий.
У Росії дуже погана розвідка і координація. Після прориву лінії оборони військове командування часто не розуміє оперативної ситуації, отримує інформацію зі значним запізненням, а тому приймає багато неправильних рішень. Нерідко російські військові відступають тоді, коли мали б кидатися в бій. І навпаки – продовжують бойові дії там, де треба відступати. Це призводить до великих військових втрат під час відступу.
Порівняння російської та української схем наступу
Підсумки
Росія має значну перевагу в кількості бронетехніки та артилерії, але це створює великі проблеми для логістики. Російська армія потребує багато пального та боєприпасів. Через це російська армія “неповоротка”. Погана координація, розвідка і підготовка солдатів тільки погіршують ситуацію.
Українська армія набагато мобільніша та організованіша. Україна має кращу розвідку, що дозволяє точно оцінювати ситуацію на полі бою. Але недостатня кількість бронетехніки призводить до того, що значну частину армії складає легка піхота, яка є незахищеною від артилерійського вогню (особливо під час наступу).
Автор: Володимир Даценко
Переклад: Сергій Коваленко
